ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

• розповідати про франко-прусську війну;
• давати оцінку подіям Паризької комуни;
• характеризувати розвиток Третьої республіки у Франції;
• пояснювати особливості економічного розвитку країни;
• визначати зміст політики, яку проводила Франція в цей період.

 

ПРИГАДАЙТЕ:

1. Коли у Франції існували Друга республіка та Друга імперія?

2. Який зовнішньополітичний курс був основним у діяльності Напо-леона III?

3. Яка країна стояла на чолі об'єднання Німеччини? Яким методом це об'єднання здійснювалося?

 

Чому Пруссії вдалося спровокувати Францію на війну?

1. Франко-прусська війна. Причиною франко-прусської війни стало суперництво між Францією та Пруссією за панування в Центральній Європі. Франція, яка остерігалася зміцнення Пруссії, намагалася перешкодити об’єднанню німецьких земель під її зверхністю. Обидві країни прагнули війни, щоб остаточно розв’язати суперечності, які назрівали.

Війну між Францією та німецькими державами на чолі з Пруссією називають франко-прусською або франко-німецькою. Різниця в назвах пояснюється тим, на чому акцентують увагу історики. У назві «франко-прусська війна» підкреслюється те, що головну роль у війні з Францією відігравала Пруссія. Натомість назва «франко-німецька війна» говорить про те, що ця війна стала вирішальною в об'єднанні Німеччини, і в ній брали участь війська інших німецьких держав.

франко-прусська війна

Поштовхом до війни стали династичні суперечки навколо іспанського престолу. У 1868 р. в Іспанії відбулася революція, унаслідок якої королеву Ізабель II було позбавлено влади. Народ вимагав установлення республіки, а правлячі кола Іспанії тим часом шукали нового монарха. У липні 1870 р. престол запропонували родичу прусського короля Леопольду Гогенцол-лерну. Боячись опинитися між двох вогнів, Франція наполягала на тому, щоб кандидатура Леопольда як претендента на престол не розглядалася ні зараз, ні будь-коли в майбутньому. Пруссія, погоджуючись із першою вимогою, відмовлялася прийняти другу. Подальші наполягання Франції закінчилися тим,

що прусський король Вільгельм I надіслав французькому послу «Емську депешу», підкориговану канцлером О. фон Бісмарком. У ній, зокрема, містилася фраза про те, що «Його Величність король відмовляється прийняти французького посла».

Французький уряд, депутати парламенту, а особливо Наполеон III сприйняли це як образу. Було оголошено мобілізацію армії і 19 липня 1870 р. — війну Пруссії. Ініційована О. фон Бісмарком провокація мала успіх. Пруссія в очах громадськості виглядала як жертва агресії. До того ж Франція опинилася в цілковитій дипломатичній ізоляції. Її не підтримала ні Австрія, яка мала свої образи на Францію за втрату Північної Італії, а до того ж ще не отямилася від нещодавньої поразки у війні з Пруссією, ні Велика Британія, невдоволена претензіями Наполеона III на нейтральну Бельгію, ні Італія, вдячна Пруссії за Венецію, ні Росія, що пам’ятала поразку у Східній (Кримській) війні і французьку підтримку Польського повстання 1863—1864 рр. Не справдились і французькі сподівання на нейтральну позицію південнонімецьких держав Баден, Вюртемберг і Баварія, які свого часу відмовились увійти до Північно-німецького союзу, але негайно заявили про підтримку Пруссії.

Крім того, коли Франція лише здійснювала мобілізацію, прусська армія та її союзники вже були готові й негайно розпочали бойові дії. У результаті на початок війни Пруссія та її союзники мали на кордоні з Францією 690 тис. солдатів і офіцерів проти 267 тис. осіб французької армії.

На початку серпня три німецькі армії вторглися в межі Франції. Їм у ряді битв удалося завдати французьким військам відчутних поразок та роз’єднати їх, оточивши одну частину в районі Меца (близько 200 тис. осіб), а іншу на чолі з Наполеоном III — неподалік Седана (близько 100 тис. осіб).

2 вересня 1870 р. після нетривалих переговорів Наполеон III підписав акт про капітуляцію французької армії. Проте війна ще не закінчилася.

Чому уряд Франції підписав Франкфуртський мир, а не підняв народ на революційну війну проти загарбників, як це було наприкінці ХУШ ст.?

2. Повалення Другої імперії та встановлення Третьої республіки. Франкфуртський мир. Звістка про полонення імператора сколихнула Париж. 4 вересня 1870 р. населення вийшло на вулиці міста. Францію було проголошено республікою (Третя республіка у Франції). Влада перейшла до Тимчасового уряду національної оборони, який представляв блок опозиційних політичних сил — від монархістів до радикально налаштованих республіканців. Його очолив генерал Луї Трошу.

Прагнучи припинити війну, новий уряд запропонував Пруссії перемир’я та сподівався із часом домовитися про почесний мир. У відповідь Пруссія висунула відверто загарбницькі вимоги.

Республіканці, які прийшли до влади у Франції, вважали прийняття цих умов національним приниженням. 16 вересня 1870 р. прусські війська з’явилися поблизу Парижа. Місто було повністю блоковано. 27 жовтня 1870 р. французька армія, оточена в Меці, капітулювала.

Лише завдяки надзвичайним заходам Тимчасовому уряду наприкінці 1870 р. вдалося сформувати нову 220-тисячну Луарську армію. Однак цього було замало, щоб урятувати країну. Залишалося закликати народ Франції до війни за визволення країни. Однак побоювання того, що національно-визвольна війна може перерости в громадянську, як це сталося в 1792—1793 рр., стримувало владу від таких дій.

Уряд дійшов висновку, що немає іншого виходу, як укласти мир на умовах, запропонованих Пруссією. До цього його підштовхували й чергові поразки французької армії у грудні 1870 р. Проте зробити цей крок у тих умовах означало для уряду підписати собі смертний вирок. За безпорадність Тимчасовий уряд отримав у народі принизливу назву «уряд національної зради».

Тим часом прусська армія тримала Париж в облозі. Щоб підштовхнути місто до капітуляції, наприкінці грудня 1870 р. його почали обстрілювати з артилерії. Загалом по місту було випущено 12 тис. снарядів. Проте прусським гарматам не вистачало дальнобійності. Усі снаряди падали в робочих передмістях, не досягаючи центру міста.

Громадян найбільше непокоїли не руйнівні обстріли та втрати (загинуло 400 мирних громадян), а загроза голоду й холоду взимку. У січні 1871 р. на одного жителя на день видавали 300 грамів хліба. На дрова було порізано всі дерева паризьких бульварів, у їжу пішли всі коні, які були в місті, та тварини із зоопарку (крім мавп). Останніми були два слони. Щоб відвернути загрозу масових банкрутств, уряд заборонив вимагати виплат за борговими зобов’язаннями та за квартири до завершення війни. Проте це не могло зупинити зростання соціальної напруженості в місті.

Невдоволення населення Парижа почало набирати політичного забарвлення. Усю відповідальність за поразку у війні, зловживання, голод населення небезпідставно покладало на уряд. Це іноді виливалося у стихійні повстання.

На початку 1871 р. становище, що склалося, було оцінено як безнадійне. Усі спроби прорвати блокаду виявилися марними. 18 січня 1871 р. відбулася остання велика битва війни, у якій французька армія зазнала поразки. Надалі зволікати з укладенням миру було неможливо.

У той час прусський король Вільгельм I у присутності правителів німецьких держав був проголошений німецьким імператором.

28 січня 1871 р. між Францією та об’єднаною Німеччиною було підписано принизливе перемир’я. За його умовами форти Парижа та армійські запаси зброї передавалися Німеччині. 1 березня 1871 р. німецькі війська урочисто вступили в місто. Проте пробули вони в ньому лише до 4 березня.

Після затвердження Франкфуртського миру Національними зборами Франції депутати від Ельзасу і Лотарингії, залишаючи залу засідань, заявили: «Ми проголошуємо, що ельзасці та лотаринзці належать і належатимуть французькій нації. Ми присягаємося самі, від імені наших виборців, від імені наших дітей і дітей їхніх дітей, що будемо французами, будь-якими засобами домагатимемося цього».

Французька алегорична картина на мир із Пруссією. Ліворуч —

О. фон Бісмарк і німецький посол у Франції принц Гогенлое сидять біля торбинок із золотими монетами (натяк на контрибуцію), позаду солдати вантажать награбоване, а праворуч під охороною прусського піхотинця плачуть дві дівчини, які уособлюють Ельзас і Лотарингію

На виборах до Національних зборів Франції перемогли сили, які виступали за негайне укладення миру, — монархісти й частина республіканців. Главою виконавчої влади збори призначили Адольфа Тьєра. Він подав на розгляд попередні умови миру, які передбачали передачу Німеччині Ельзасу та частини Лотарингії, а також виплату 5 млрд франків контрибуції. Національні збори затвердили ці умови 146 голосами (107 висловилися проти). Остаточно мир було підписано у Франкфурті 10 травня 1871 р.

Чому Паризька комуна не була підтримана іншими регіонами Франції?

3. Паризька комуна. Повстання під назвою Паризька комуна в березні—травні 1871 р. завершило цикл демократичних за духом виступів, які час від часу спалахували у Франції протягом XIX ст. Його керівниками були діячі, які вірили в те, що ціною героїчних зусиль можна встановити на землі царство свободи та справедливості.

Від попередніх революційних виступів Паризька комуна відрізнялася тим, що вона значною мірою була зумовлена суперечностями індустріального суспільства. Їй передували роки небаченого у Франції економічного піднесення, яке, проте, мало і зворотний бік — різке зубожіння значної кількості дрібних власників. Вони йшли працювати на заводи й фабрики, де умови праці були дуже тяжкими, а заробітна плата — мізерною. Машинне виробництво знецінювало досвід і кваліфікацію колишніх ремісників і мануфактурних робітників. На фабриках і заводах набула поширення праця жінок і дітей, яким платили менше, ніж чоловікам.

Поштовхом до повстання стало невдоволення політикою уряду А. Тьєра. Укладення миру з Німеччиною викликало обурення в населення Парижа.

Паризька комуна — тут: повстання населення Парижа під впливом наслідків поразки у франко-прусській війні.

У той час значна кількість демократів убачала захист від реакції та реставрації монархії в децентралізації влади. Жителі Парижа вимагали відновлення самоврядування в місті. У ролі захисників інтересів населення виступала Національна

гвардія — найбільш організована сила столиці. 24 лютого 1871 р. було утворено Республіканську федерацію Національної гвардії на чолі із Центральним комітетом (ЦК). Фактично Національна гвардія стала осередком опозиції уряду.

Після зняття блокади Парижа було припинено виплату винагород солдатам Національної гвардії. Тисячі людей залишилися без засобів до існування. Коли Національні збори скасували відстрочення з погашення заборгованості, за лічені дні до виплати було пред’явлено 150 тис. боргових зобов’язань.

18 березня 1871 р. урядові війська здійснили спробу захопити артилерію Народної гвардії, що розміщувалася на Мон-мартрському пагорбі. Рух урядових військ перепинили жінки, які вранці займали черги до хлібних крамниць, і солдати відступили без бою. Проте сталося так, що генерали К. Леконт і К. Тома потрапили до рук гвардійців та були розстріляні.

Через це А. Тьєр віддав наказ про евакуацію урядових установ до Версаля. Разом з урядом зі столиці виїхали представники заможних верств суспільства. Єдиною авторитетною силою в Парижі залишився ЦК Національної гвардії, який перебрав на себе владу в столиці та призначив вибори до Паризької комуни (так за традицією у Франції називався орган самоврядування Парижа). Спроби примирити уряд і ЦК Національної гвардії успіху не мали.

У виборах, що відбулися 26 березня 1871 р., узяли участь 229 тис. осіб із внесених до списку 485 тис. громадян. До Паризької комуни обрали 86 осіб, із яких 20 осіб одразу подали у відставку. 16 квітня 1871 р. було проведено додаткові вибори. Членами Паризької комуни стали різні за професією громадяни — лікарі, журналісти, робітники, чиновники. У політичному відношенні вони належали до різних течій. Ці розбіжності ускладнювали роботу Паризької комуни, ставили під загрозу її єдність і навіть існування.

Комуна заявила про свої наміри здійснити глибокі перетворення: регулярну армію мав замінити озброєний народ; проводилася демократизація державного апарату, що передбачала виборність і змінність чиновників; ліквідовувався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Уводилася також нова організація праці. На підприємствах установлювався робітничий контроль. Частина підприємств передавалася робітничим кооперативам. Запроваджувалося безкоштовне обов’язкове світське навчання. Нагальними були реформи, спрямовані на задоволення потреб населення, а саме: ліквідація заборгованості з квартирної плати; безкоштовне повернення речей вартістю до 20 франків, закладених у ломбард; уведення відстрочення на три роки за комерційними кредитами; скасування нічної праці в пекарнях.

У жорстоких барикадних боях загинуло 877 солдатів урядових військ, ще 6454 були поранені або контужені, 183 зникли безвісти. Кількість убитих і розстріляних комунарів дорівнює 6667 осіб, у тому числі невідомі тіла, які були знайдені під час розбору завалів, а також перепоховання з тимчасових могил. Сюди увійшли й мирні жителі міста, які загинули в пожежах, під час обстрілів або від випадкових куль.

Головною турботою Паризької комуни залишалася війна з Версалем. Без підтримки провінцій комунарам доводилося розраховувати лише на власні сили. Перші сутички між за-

хисниками Паризької комуни та урядовими військами почалися вже у квітні. Жодна зі сторін тоді не здобула вирішальної переваги. 21 травня 1871 р. нарешті настав злам. Урядові війська вдерлися до Парижа. Останній форт, який захищали комунари, капітулював 30 травня 1871 р. Влада Паризької комуни, що тривала 72 дні, закінчилася.

Зі звернення Паризької комуни до французького народу 19 квітня 1871 р.

Чого домагається він [Париж]?

Визнання та зміцнення республіки...

Повної автономії комун на всьому просторі Франції.

Невід'ємними правами Комуни є.

Повна гарантія свободи особи, свободи совісті й свободи праці. Постійна участь громадян у справах Комуни.

Організація міської оборони й національної гвардії, яка обирає своїх начальників.

.створити установи, що сприяють розвитку освіти, виробництва, обміну й кредиту.

Наші вороги. помиляються або вводять в оману країну, говорячи, що Париж хоче знищити єдність Франції.

Політична єдність, якої домагається Париж, — це добровільна асоціація всіх місцевих ініціатив, вільне й добровільне співробітництво всіх. задля однієї спільної мети — добробуту, свободи й безпеки всіх.

Це — кінець старого, урядового й клерикального світу, кінець мілітаризму, бюрократизму, експлуатації, ажіотажу, монополій, привілеїв. наше покликання полягає в тому, щоб здійснити новітню революцію, найширшу й найплодотворнішу з усіх тих, які осявали будь-коли історію людства.

Наш обов'язок — боротися й перемогти!

Робота в парах. Обговоріть зміст тексту та визначте, за що і проти чого виступала Паризька комуна.

шовінізм — один із різновидів націоналізму, проголошення національної винятковості одних націй і цькування інших, розпалювання ворожнечі між народами й країнами. Розрізняють великодержавний шовінізм панівної нації та шовінізм підкорених народів.

Реванш — відплата за поразку, невдачу, програш тощо в чому-небудь.

Корупція — злочини, пов'язані з прямим використанням посадовцями прав і можливостей, зумовлених їхнім службовим становищем, із метою власного збагачення. Корупцією називають також хабарництво посадовців та їхню продажність.

Панамський скандал (Панамська афера) — фінансовий і політичний скандал, що вибухнув у Франції в 1892 р. під час будівництва Панамського каналу. Близько 1 млрд франків було втрачено через замовчування урядовцями фінансових проблем Панамської кампанії за хабарі. Панамський скандал вважається найгучнішим корупційним скандалом XIX ст.

Назва «шовінізм» походить від прізвища солдата наполеонівської армії Ніколя Шовена, який став відомим під час єгипетського походу 1798—1801 рр. ненависним ставленням до місцевого населення.

Чому Третя республіка характеризувалася політичною нестабільністю?

4. Політичні кризи. Після поразки у франко-прусській війні у Франції поширювалися шовіністичні настрої та заклики до реваншу. Цим прагнули скористатися монархісти, заявляючи, що країні потрібен диктатор, який об’єднав би народ та армію для переможної війни проти Німеччини. За таких умов у 1887—1889 рр. швидко зростав рух, пов’язаний з ім’ям генерала Жоржа Буланже, який чимало зробив для реформування французької армії.

Ставши лідером опозиції («Комітет протесту»), яка об’єднала невдоволених правлінням республіканців, Ж. Бу-ланже готував політичний переворот, але змову було викрито й доведено зв’язок генерала з монархістами. Під загрозою арешту Ж. Буланже втік до Бельгії, де в 1891 р. скоїв самогубство, знеславивши і себе, і свій рух, який невдовзі занепав.

У 1892 р. спалахнула чергова урядова криза, пов’язана з корупційним скандалом навколо будівництва Панамського каналу. На реалізацію цього проєкту було залучено кошти

понад 700 тис. приватних осіб. Керівники акціонерного товариства витратили значну частину грошей, зібраних від продажу акцій, та опинилися на межі банкрутства. Намагаючись ввести акціонерів в оману й уникнути відповідальності, вони підкупили десятки депутатів та урядовців. Однак дії керівників компанії було викрито, і в суспільстві вибухнув скандал.

Грандіозна фінансова афера призвела до відставки членів республіканського уряду й передачі влади радикалам.

Чому в умовах політичної нестабільності відбувався швидкий економічний розвиток Франції?

5. Особливості економічного розвитку. В останній чверті XIX ст. Франція залишалася аграрно-індустріальною країною, 43 % її населення було зайнято в сільському господарстві. У країні збереглася значна кількість дрібних підприємств ремісничого типу з невеликою кількістю працівників. Більшість таких підприємств виробляла знаменитий французький шовк, одяг, взуття, вина, парфуми тощо. Саме вони були головними експортними товарами країни.

Негативний вплив на розвиток промисловості країни мала низька купівельна спроможність селянства. Приблизно 85 % селянських господарств мали наділи від 1 до 10 гектарів та не могли купувати сучасну сільськогосподарську техніку, добрива. Тому врожаї були дуже низькими (найнижчими в Європі). Це звужувало внутрішній ринок і не стимулювало розвиток промисловості.

Разом із тим розвиток Франції не можна характеризувати як суцільний занепад і застій. Швидкими темпами розвивалася металургія на основі нових технологій (мартенівський спосіб) і великих покладів залізної руди. Довжина французьких залізниць перевищувала британські та німецькі. З’явилися нові галузі промисловості — хімічна, автомобільна, авіаційна, машинобудівна. Негативним чинником їхнього розвитку була висока вартість сировини порівняно з Німеччиною та Великою Британією.

Як і в інших провідних країнах, наприкінці XIX ст. у Франції розгортався процес монополізації. Проте за рівнем концентрації виробництва держава поступалася США, Німеччині й Великій Британії.

На економічний розвиток Франції також негативно впливало повільне зростання кількості населення, що зумовлювало дорожнечу робочої сили.

Важливим чинником розвитку країни стало масове вивезення капіталу, який був зосереджений у руках 200 найбагат-ших родин. Вони були акціонерами Французького банку, який стояв на чолі п’яти найбільших банків (73 % капіталу). Проте вивезення капіталу переважно відбувалося у вигляді позик урядам інших країн. За це Францію називали країною-рантьє (тією, що живе на відсотки від своїх вкладень). Із кінця XIX ст. головною державою, куди спрямовувався французький капітал, була Росія.

Символом успіхів Франції в економічному розвитку стало відкриття в 1889 р. в Парижі Всесвітньої виставки, присвяченої століттю взяття Бастилії. знаменита Ейфелева вежа, побудована Поставом Ейфелем із металевих конструкцій, була входом на виставку. Увінчана національним прапором, осяяна світлом 90 тис. газових ламп, вежа мала засвідчувати вірність Третьої республіки її революційному минулому, а також відданість сучасній науці й техніці.

Підсумовуючи економічний розвиток країни, можна сказати, що із середини і до кінця ХІХ ст. життєвий рівень населення зріс майже у два рази.

Чи можна стверджувати про успішність колоніальної політики Франції?

6. Континентальна та колоніальна політика. Після фран-ко-прусської війни зовнішня політика урядів була зосереджена у двох головних регіонах: на континенті та в колоніях. Прихильники континентальної політики вважали головною метою Франції реванш за поразку у франко-прусській війні й повернення Ельзасу і Лотарингії. Основним противником Франції, на їхню думку, була Німеччина. Союзниками в боротьбі з нею континенталісти бачили Росію, що мала найбільшу сухопутну армію, та Велику Британію, якій належав найбільший флот.

У свою чергу, прихильники колоніальної політики нагальним завданням вважали розширення колоніальної імперії. Французькі війська зосередилися на завоюваннях в Африці та Індокитаї. Головним суперником у боротьбі за колонії спочатку вони вважали Велику Британію. Однак після утворення в 1882 р. Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) більшість французьких політиків дійшли висновку, що головна небезпека для Франції надходить від Німеччини. Перевагу у виробленні зовнішньої політики посіли континента-лісти.

У 1891 —1893 рр. було укладено російсько-французький союз. Угода з Великою Британією 1904 р. про врегулювання територіальних претензій у Північній Африці й на Далекому Сході поклала край суперництву Великої Британії і Франції та стала першим кроком у створенні союзу двох держав. Цей союз дістав назву Антанта («сердечна згода»). У 1907 р. до неї долучилася Росія.

Вважаючи зіткнення з Німеччиною неминучим, французький уряд розпочав будівництво великого флоту й військової авіації, а також модернізацію армії. Постійно зростали й військові витрати, які становили третину бюджету країни.

захоплення Сайгона Францією в 1859 р. Художник Антуан Леон Морель-Фатіо. 1867 р.

У другій половині XIX ст. Франція здобула нові колонії в Південно-Східній Азії: у 1862 р. — Кохінхіну (Південний В’єтнам); у 1863 р. — Камбоджу; у 1883 р. — Аннам (Центральний В’єтнам); у 1884 р. — Тонкін (Північний В’єтнам);

у 1893 р. — Лаос. Усі ці території були об’єднані під єдиною назвою Французький Індокитай. Крім того, Франція здобула низку територій у Північній, Тропічній та Східній Африці (так звана Французька Західна Африка, Французька Екваторіальна Африка, Французьке Сомалі), а також острів Мадагаскар. За період із 1870 до 1914 р. Франція збільшила територію своїх володінь у десять разів.

Політичний діяч Е. Етьєн про мету колоніальної політики Франції (1894 р.)

Яка наша мета? Ми створили і ми маємо намір зберегти й розвивати колоніальну імперію, щоб забезпечити майбутнє нашої країни на нових континентах, забезпечити нашим товарам ринки, а нашій промисловості — джерела сировини. це незаперечно.

Я мушу заявити, що коли є виправдання витратам і людським жертвам, яких вимагає створення наших колоніальних володінь, то воно полягає в надії на те, що французький промисловець, французький торговець зможуть спрямувати в колонії надлишки французького виробництва.

Поміркуйте, що ставив собі за мету французький уряд, здійснюючи колоніальну експансію.

Працюємо з хронологією

1870—1871 рр. — франко-прусська війна.

4 вересня 1870 р. —

повалення Другої імперії у Франції, проголошення Третьої республіки.

Березень—травень 1871 р. —

повстання в Парижі. Паризька комуна.

10 травня 1871 р. —

підписання Франкфуртського миру.

1887—1889 рр. —

шовіністичний, реваншистський рух, очолюваний генералом Ж. Буланже.

1892 р. — Панамський скандал.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

умови миру, який була змушена підписати Франція з Пруссією внаслідок поразки у війні;

становлення ліберально-демократичних цінностей у Франції в останній чверті XIX ст.;

місце Франції серед європейських держав в економічній сфері; колоніальну політику, яку здійснювала Франція.

Запитання і завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Шість запитань».

Правила гри. Учні та учениці об'єднуються в команди. Кожна з них має за визначений час скласти шість запитань за опрацьованим матеріалом. Виграє та команда, більшість запитань якої не повторюють запитання інших команд.

2. Якими були причини франко-прусської війни? Що стало приводом до її початку? 3. Чому Франція зазнала поразки у війні з Пруссією? 4. Колективне обговорення. Які чинники відіграли вирішальну роль у розвитку подій, що увійшли в історію як Паризька комуна? 5. Визначте головну мету комунарів. Які реформи вони проводили? 6. Укажіть дату проголошення Третьої республіки у Франції. 7. Робота в малих групах. Обговоріть і визначте, який політичний скандал найбільше сколихнув громадськість Франції. Поясніть чому. 8. Охарактеризуйте внутрішню політику уряду а. Тьєра. Чи можна стверджувати, що він був зрадником інтересів країни?

9. Складіть хронологічну таблицю основних подій історії Франції 1870—1900 рр. 10. Визначте основні риси розвитку економіки Франції в останній чверті XIX ст. запишіть їх у вигляді тез. Скористайтеся відповідним планом-схемою в додатках до підручника (с. 227).

11. Чому події Паризької комуни мають протилежні оцінки істориків? Підготуйте невеликий твір-роздум за цим питанням.

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк 2022